МЕРТВІ ВІРИ НЕ ЙМУТЬ

Така подія, як гіпотетична побудова єврейського Культурного центру на терені Бабиного Яру не може залишити на етичному узбіччі й Всеукраїнське жіноче товариство імені Олені Теліги. Було б навіть некоректно до пам'яті поетеси промовчати, бо йдеться про глобальну помилку, яка може трапитись у нашому житті. Адже побудова будь-якого культурного центру на місці поховання та ще закатованих людей, є верхом блюзнірства, відсутності будь-якої культури.

…Мій колега письменник Тимур Литовченко, який не один десяток років збирав відомості про куренівську трагедію 1961 року в Києві, ґрунтовно дослідив цей процес. На той час київська адміністрація якраз і планувала побудувати на місці злочину нацизму новітній мікрорайон з різноманітними об'єктами для розваг. За ту сумнівну ідею заплатили життям сотні киян. Той, хто не зумів протистояти тискові "вищих інстанцій", які прагнули поховати сліди звірств війни - тодішній голова міста Олексій Давидов - застрелився. Панові Литовченку - лауреатові Міжнародної премії імені Олеся Гончара - не судилось "поховати" свої дослідження в якомусь музеї "за непотрібністю". Більше того, останнім часом вони доповнились спробами потрапити на обговорення конкурсних проектів Єврейського культурного центру, який, кажуть, має споруджуватись у Бабиному Яру. Кажуть, що навіть відбувалося "громадське" обговорення цього проекту в Будинку художника. Наслідки своїх ходінь колега виклав на папері. За його згодою, познайомлю з ними читачів "ЖС".
На конкурс, правда. він не потрапив. Натомість: "...Охоронець привів до мене... представника Американського єврейського об'єднаного розподільчого комітету "Джойнт" Володимира Глузмана. Найперше, що зробив цей добродій, - здивовано запитав мене, звідки я дізнався про конкурс... Далі мною опікувалася начальник відділу зв'язків з громадськістю "Джойнта" Юлія Гольденберг, яка пояснила, що сьогодні переглянути проекти неможливо - якраз засідає журі, а "завтра отут уже нічого не буде". На моє прохання пані Юлія повідомила, що "усе погоджено з містом" - з архітектором Сергієм Бабушкіним та КМДА. А також, що в конкурсі беруть участь 4 ізраїльські та 4 українські фірми "... Погодьтеся, що, оповивши конкурс туманом та перешкоджаючи журналістові виконувати службові обов'язки, американська організація "Джойнт" дала нам дуже класний урок крутої демократії по-американськи".
Згодом Т.Литовченко з'ясував, що все одно, й на день раніше, коли відбувалось обговорення в Будинку художника, він туди б не потрапив, оскільки мали допуск лише ті, хто одержав одне з 500 (!) іменних запрошень від "Джойнта". Але й на такому втаємниченому обговоренні далеко не одностайно погоджувалися з вибором місця для зведення цього культурного центру. "Шкода, - висловлюється далі колега, - що ніхто не запропонував звести Єврейський культурний центр на місці, наприклад, Дахау, Освенцима чи Бухенвальда. Либонь, така аналогія краще дійшла б до заокеанських спонсорів, і джойнтівці зрозуміли б, що вирощувати культуру на рясно вкритому людськими кістками місці - справа марна".

ІСТОРИЧНА, СОЦІОЛОГІЧНА, КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ДОКУМЕНТАЛІСТИКА

Детально дослідив геополітичну та історичну картину, пов'язану з масовим знищенням людей у Бабиному Яру заступник директора з наукової роботи Музею історії Києва, відомий історик Дмитро Малаков. Він люб'язно надав для публікації в журналі "ЖС" свої висновки, побудовані на детально проаналізованих фактах:
"За переписом населення 1939 року в Києві налічувалось 847 тисяч жителів, у 1940 році - 892 тис. Перед війною, в 1941 році, зафіксовано 890 тисяч мешканців Публікуються й інші цифри, але вони не виходять за межі 930 тисяч осіб.
За офіційними совєтськими даними, з початком війни близько (sic!) 200 тис. киян було мобілізовано до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії, і серед них, природно, були також євреї призовного віку. Починаючи з 1 липня 1941 р., з наближенням фронту до Києва, 325 тис. киян евакуювали на Схід. То були кваліфіковані працівники, інженери та техніки київських оборонних військових промислових підприємств, ті, хто мав "бронь" на випадок мобілізації, відповідальні працівники державних та компартійних установ, представники науки, культури та мистецтва, члени їх сімей, а також сім'ї командного складу армії та НКВС. Тоді серед цих категорій громадян теж було дуже багато євреїв. З початком війни кількість біженців з західних областей у Києві була незначна - у кінці літа вже всі розуміли неминучу здачу міста гітлерівцям. З цієї ж причини тисячі молодих хлопців і дівчат, старших 14 років, були виведені з міста. На початку вересня тисячі киян, котрі малі родичів у селі, прагнули залишити місто.
Отже, на момент вступу німецьких окупантів (19 вересня 1941 р.) в залишеному на розсуд долі Києві могло перебувати не більше 380-400 тисяч мешканців, тобто, менше половини їх довоєнної кількості. Тепер уже неможливо врахувати природний відтік їх довоєнної кількості (книги записів на цвинтарях до 1942 долі "втрачено"), а також усіх розстріляних в'язнів Лук'янівської тюрми і підвалів НКВС, кинутих у шпиталях поранених, які потрапили в оточення і повернулися з полону і т.п. Тому цифра 400 тис. - дуже умовне число.
Уже в перші дні окупації Києва нацисти почали розстрілювати євреїв, але то були страти совєтських підпільників за акти саботажу, за підозрою в саботажі, побутові ситуації. Поки що це не носило масового характеру. У той же час, до киян вже доходили чутки, що в раніше окупованому Фастові вже розстріляли євреїв. Тепер відомо, що ще 24 липня нацисти розстріляли євреїв у Шепетівці, далі в Бердичеві, Вінниці. 11 вересня штаб есесівської Айнзацгрупи "Ц" повідомив у Берлін, що в Кам'янець-Подільському розстріляно 23600 євреїв. Усе це передувало трагедії Бабиного Яру - безсумнівно попередньо запланованій акції, цілком незалежній від вибухів і пожежі на Хрещатику, про що багато говорять.
2 жовтня 1941 року Айнзацгрупа "Ц" доповіла в Берлін, що 29-30 вересня 1941 року зондеркоманда 4а у взаємодії з штабами Айнзацгрупи та двома підрозділами поліцейського полку групи армій "Південь" стратили 32771 єврея в Києві. Однак, серед розстріляних у ті два дні були не лише євреї, але й члени їх сімей - українці, росіяни і діти від цих змішаних шлюбів (такі шлюби стали досить звичним явищем у совєтські часи).
За даними Київської міської управи, на 1 квітня 1942 року в місті нараховувалось 351,1 тис. мешканців, з них українців 281,6 тис. (80%), росіян 50,3 тис. (14,2%), поляків 7,9 тис. (2,2) та 20 чоловік євреїв. Порівнюючи "умовні" 380-400 тис. киян на момент вступу окупантів з покажчиком чисельності через півроку (380-352), одержимо цифру: 38 тис. осіб, або-48 тис. осіб (якщо виходити з чисельності 400 тис. мешканців на час вступу нацистів до Києва). У ці 38-48 тисяч людей якраз і входять ті 33771 особа загиблих у Бабиному Яру, про які звітувалася Айнзацгрупа "Ц".
Точність при таких розрахунках умовна, однак ні про 100, чи 150, чи 200 тисяч загиблих у Києві євреїв просто не може йти мова. Незрозуміло, кому й навіщо необхідно збільшувати це число -щоб "трагічніше" було? Та хіба загибель однієї невинної людини не трагедія?"

ПАМ'ЯТЬ СТУКАЄ В НАШІ СЕРЦЯ

…Нині в жовтні у Бабиному Яру жовте листя півколом стелиться до дерев'яного Хреста, яким увічнено пам'ять про Олену й Михайла Теліг, сестер Суховерських, І. Рогача, Петра Олійника, О. Кошика, проф. Гупала, Ю. Ігнатка, В. Кобрина та багатьох інших українських патріотів, закатованих нацистами в лютому 1942 року. При будівництві приміщення Інституту судово-медицичної експертизи біля стіни Лук'янівського кладовища було знайдено тіла 300 заручників, розстріляних у листопаді 41-го. "Єврейська катастрофа стала частиною загальної трагедії, яку пережив увесь народ України під час війни, - розповідає пані Тетяна Єфстаф'єва, завідуюча відділом "Бабин Яр" Музею історії Києва. - За два роки окупації у Києві загинуло близько 200 тисяч людей, з них більше 100 тисяч - в Бабиному Яру, перетвореному на величезну братську могилу. Тут поховано, крім євреїв, циган, військовополонених, моряків Дніпровського загону Пінської військової флотилії, підпільників, партизанів, активістів ОУН, заручників, гравців київського "Динамо", - усіх, хто вважався "ворогом третього рейху".
Влітку 1943 р., коли фронт став наближатися до Дніпра, окупанти заходилися знищувати сліди злочинів. Спеціально сформована зондеркоманда, очолена тим самим П. Блобелем, змусила військовополонених - в'язнів Сирецького концтабору - розкопати і спалити тіла усіх жертв, похованих в Бабиному Яру за два роки окупації Києва. 28 вересня 1943 року в'язні розклали у цьому урочищі останню піч для спалювання тіл. Вони усвідомлювали, що "мартен" споруджують для себе і вчинили відчайдушну спробу втечі, з 327 врятувалося 15 осіб. Вони й стали першими свідками злочину нацистів у Бабиному Яру".
Пані Т. Євстаф'єва добре обізнана з усіма варіантами проектів пам'ятників-меморіалів жертвам Бабиного Яру, які почали замислювати ще з 1945 року. Ідеї виникали і губилися, часом разом з документами. А в середині 50-х, коли влада вирішила засипати Бабин Яр і влаштувати там стадіон і парк з атракціонами, проти цієї ідеї виступив відомий письменник-киянин Віктор Некрасов. Тоді п.Некрасова підтримала громадськість і роботи з впровадження цієї ідеї зупинились, хоча дамбу все таки намили, що й стало причиною Куренівської трагедії, коли вода та мул з прорваної дамби зруйнували навколишні будинки, що призвело до загибелі сотень людей. Це був урок: намагання перетворити Бабин Яр на місце розваг і відпочинку призвело до нових жертв та руйнації.
Нині до Бабиного Яру приходять та приїжджають всі, хто вважає за потрібне вклонитись пам'яті жертв. Це - моральне право кожної людини, незалежно від національності та віросповідання. Адже тут споруджено чимало пам'ятників, скажімо, 1976 року - "Радянським громадянам, військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру", 1991 - Менору, вкриту барельєфною композицією на тему принесення жертви, 2000 - православним священикам архімандритові Олександру Вишняку та протоієрею Павлу, які були розстріляні за заклик до захисту Вітчизни. Є тут пам'ятник в'язням Сирецького концтабору, київським футболістам, розстріляним у Сирецькому концтаборі, 30 вересня 2001 р. встановлено Пам'ятний знак дітям, розстріляним у Бабиному Яру.
- 21 лютого 1992 року за рішенням Проводу ОУН, який очолював М. Плав'юк, тут встановлено також дубовий Хрест на відзнаку п'ятдесятиріччя з часу загибелі Олени Теліги та її побратимів з оунівського підпілля, - розповідає Голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги Ольга Кобець. - З тих пір наше товариство двічі на рік влаштовує тут масові мітинги та панахиди - в день народження та в день смерті Олени Теліги. Ми також зверталися до Президента України Л. Кучми з проханням спорудити тут каплицю або церкву на знак пам'яті за загиблими християнами, однак, на жаль, це питання досі не зрушене з місця, хоч 1997 року було видане таке розпорядження. Причина одна - немає коштів.
Занепокоєні чутками щодо спорудження в Бабиному Яру Єврейського культурного центру, ми звернулися до Управління охорони пам'яток Київської міської державної адміністрації і одержали відповідь за підписом заступника начальника Є. Портянка. У ній, зокрема. сказано, що інститут АТ "Київпроект" розробив "Історико-містобудівний опорний план території Бвбиного Яру з прилеглими територіями (Кирилівський Яр, Реп'яхів Яр, меморіальний комплекс, існуюча забудова тощо) для уточнення місць масового розстрілу населення, встановлення охоронних зон. Складовою частиною цієї роботи є пропозиції по визначенню місць розміщення пам'ятних знаків меморіального комплексу "Бабин Яр", які фіксують існуючі пам'ятки - радянським громадянам та військовополоненим, хрест пам'яті українським патріотам, менора та вціліла частина Лук'янівського єврейського кладовища, колишній гараж, де утримувались приречені до страти, меморіальний музейно-громадський центр, меморіальний парк, історико-ландшафтний парк "Кирилівський гай".
За участю Уряду України та керівництва Київської міської влади 30 вересня 2001 року відбулося урочисте закладання каменю на честь будівництва меморіального музейного комплексу та Єврейського общинного центру "Спадщина".
Управлінням охорони пам'яток погоджено місце розташування зазначеного об'єкту. Проектна документація на його будівництво до нашого управління не надходила.
Рішення Київради про будівництво Єврейського общинного центру "Спадщина" наше управління не готувало. Примірниками цього рішення ми не володіємо. Тому задовольнити Ваше клопотання щодо надання копії рішення Київради про будівництво Єврейського общинного центру "Спадщина" немає можливості.
Інформація про наявність замовника на будівництво каплиць серед державних, громадських чи релігійних організацій відсутня.
Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища виступає замовником лише на відтворення та реставрацію пам'яток історії і культури".
З цього всього можна зробити кілька висновків. Перше те, що рішення Київради щодо Єврейського культурного центру настільки втаємничене, що його немає навіть у виконавчій структурі цього шанованого органу. Друге те, що рішення про його будівництво Управлінням уже прийнято, немає правда ще проектної документації, яка, як ми розуміємо, не забариться. І третє: каплицю християнам будувати нікому, бо управління "не будує, а відновлює".
Коли я разом з іншими лідерами жіночих організацій України була на прийомі в Президента України Л. Кучми (1997р), то висловила побажання нашого активу спорудити в Бабиному Яру каплицю або храм на пошанування загиблих християн. Як мені потім повідомили, таке розпорядження було передано В. Поляченку, президенту АК "Київміськбуд", який передоручив це директору інституту "Київоргпроект" В. Балицькому. Я безліч разів була в пана Балицького, який ніби навіть розробив проект. На цей проект є відгук громадського обговорення, в тому числі - відгук відомого мистецтвознавця і релігієзнавця проф. Степовика. Ми з п. Балицьким були з цим проектом навіть у головного архітектора міста Бабушкіна, однак далі цього справа не рушила. Була нагода, коли Президент ще раз приймав лідерів жіночих організацій (напередодні президентських виборів 1999 р.) знову нагадати про храм у Бабиному Яру, і знову мене запевнили, що це буде здійснено. Однак, як бачимо, справа з місця не зрушилася. Я зрозуміла, що це розпорядження Президента виконуватись не буде, а виконується інший проект, замовником якого якраз і є "Джойнт".

ВІД РЕАЛІЙ ДО РЕМІНІСЦЕНСІЙ

…21 червня, в день народження Олени Теліги, в Бабиному Яру довкола дерев'яного Хреста, зібрались ті, кому дорога пам'ять та справа цієї талановитої жінки-героїні та її найближчих друзів. Серед багатьох сказаних слів мені вкарбувалися ці: " Уявляєте, як мав любити її власний чоловік, який міг залишитись живим, але разом з дружиною пішов на смерть…" У романтичних феєріях кримського письменника Олександра Гріна такий фінал символізував гармонійне поєднання двох сутностей - жінки та чоловіка - яким пощастило знайти в цьому світі одне одного, здолати всі труднощі та перешкоди й піти звідси разом. Та в короткому романі Олени й Михайла життя обірвала насильницька смерть.
Смерть, що під білим своїм покривалом принесла безсмертя. Може тому й спека, яка, здавалось, того дня пронизувала весь Київ, не відчувалась на відкритому зеленому полі, біля простого, як усе геніальне, хреста, виточеного руками дбайливого майстра. У Бабиному Яру панував благодатний, але не німий, спокій. Недаремно ж кажуть - кому багато дано, з того багато й питається. Буде справедливо сказати - потужна харизма Олени Теліги створила з неї образ берегині тих, душі кого упокоїлись в Бабиному Яру. Недаремно він саме Бабин. І уособлює в собі єдине материнське лоно, яке прийняло в муках загиблих. В цьому є своє таїнство Життя і таємниця Смерті, яку присилували прийняти тисячі й тисячі дітей людських, всупереч Закону - "Не убий!"
Лауреат Нобелевської премії великий мислитель та філософ ХХ сторіччя Альберт Швейцер, який створив "Етику благоговіння перед життям", вважав, що людство, щоб вижити, має створити нову етику, бо "існуюча етика є вчення, з допомогою якого обманюють людство, з одного боку, а з іншого - самі люди обманюють себе." Тому немає виправдання ні тим, хто обманом привів людських дітей на смерть, ні тим, хто таким же чином хоче влаштувати шоу на материнському лоні Бабиного Яру, яке їх прийняло. Як же можна підтримувати ідею побудови Єврейського культурного центру "Спадщина" на полі Бабиного Яру, якщо там, під крилом берегині чисті душі дітей з єврейських родин, котрі довірливо йшли з батьками, а ті від безвиході мусили їх обманювати? Хіба це не порушення етики благоговіння перед життям? Чому ми терпимо такі парадокси?!
Ось нещодавно була я з приятелькою в музеї Тараса Шевченка, що на бульварі, який названо іменем Поета. Втім, нині увесь комплекс знаходиться і в районі, для котрого теж честь бути Шевченківським. Однак, антураж бульвару Шевченка не робить честі нашій столиці. На його початку жахливий символ червоного терору та геноциду українців - пам'ятник Леніну. Хіба за диктатури большевиків відбувся б поет Шевченко? Та його б знищили в числі перших представників нашої культурної еліти! В кінці бульвару височіє ще один культовий герой - полководець Микола Щорс. Якщо вже ці споруди минулої епохи становлять особливу мистецьку цінність, то варто зважити, чи мають вони право стояти саме на Шевченківській вені, якою є для Києва цей бульвар? Бо прилаштовувати ката на тілі генія - злочин. Це означає погоджуватись, визнавати та вшановувати найбільшого терориста ХХ сторіччя, яким і був В. Ульянов. Тут би мусили виступити на захист пам'яті Тараса Шевченка лауреати Національної премії, котру теж названо іменем Кобзаря. Чому не заступляться за того, під світлим променем котрого живуть?
А потім ми підійшли до Софії Київської - рідкісної світової пам'ятки. Софія теж, на жаль, зазнає руйнувань. "Ось і загроза, - вказала приятелька на майданчик, де екскаватор копав землю. - Гроші душу нищать." Дійсно, неприваблива картина на території Софії, закладеної в Х1 сторіччі князем Ярославом Мудрим. Кияни протестують, та гаражі й фітнесцентр будуються. Сценарій той же, що колись і з музеєм Леніна, який знівечив Володимирську гірку. А прокуратура стверджує, що порушень немає…
Цілком природно, під каштаном Софії Київської, котру все-таки оскверняють катакомбами для будівництва гаражів, ми заговорили про Бабин Яр. Ідея будівництва Єврейського культурного центру, як висловилась моя приятелька, "на кістках людей, на святому місті" не знаходить і у неї підтримки. " До всіх пам'ятників жертвам Бабиного Яру люди приходять. Квіти кладуть. Причому тут місце для розваг? Хрест Олені Телізі стоїть. Не можна зіпсувати ауру цього тихого, задумливого місця".
В цьому баченні Бабиного Яру є ідея того, що може розвинутись, коли захочеться гуманного і стриманого у драматизмі образу пошанування жертв. Врешті-решт ми хочемо зберегти і увічнити па м'ять про закатованих війною киян. Отже, варто створити цю пам'ятку делікатно і з любов'ю до тих, хто і нині міг би бути нашими ближніми - батьками, родичами, друзями. Найкраще, звісно, підходить ідея храму, як вічної молільної свічі. Але доки немає такого доброзичливого проекту, не варто розбурхувати торсійне поле. Звабливо зробити це. Та чи не краще зупинитись і подумати? Послухати той "нечутний дзвін, який дзвенить мелодією тихою в повітрі"?
Треба зважати і на фактор, про який, до речі, багато написано різними авторами і в різні епохи та часи. Смисл його в тому, що зводити будівлі на місцях жертвоприношення, тобто, на крові (а з акатовані якраз і були принесені в жертву нацистському режиму) - то є різновид древнього чаклунства. Особливо, якщо там лежать закатовані чисті діти. І належить це чаклунство до так званої "чорної магії", бо принесення у жертву не адекватно природній смерті...
Що музей Леніна - "Український дім" спаплюжив Володимирську гірку, що пам'ятник Леніну - бульвар Шевченка, що гаражі й фітнесцентр - Софію Київську. Так і Єврейський культурний центр "Спадщина" має шанс повторити шлях попередників у Бабину Яру на останках брутального жертвоприношення режиму. Риторичне запитання: ЩО успадковуватиметься?
Розмова про Бабин Яр вийшла не зовсім сподіваною. Відкрита сфера мегаполіса загадала свою тональність. Отже, саме так і мусило бути. Містика? Якщо й так, то в контексті Альберта Швейцера. Хіба фантоми абсурду не знаходять відтворення в реальності? Проте їх містичні начала походять швидше з отруєних комплексом Герострата колодязів. Згадаймо: щоб залишитись у віках, він не знайшов нічого ліпшого від знищення божественної краси й досконалості храму…

Тож, завершу тим, з чого почала - є Таїнство Життя і Смерті. Обоє вимагають законної поваги до себе.

Сусанна ЧЕРНЕНКО
Журнал "Жіночий світ",
ч. 3,4 (10,11) 2002

Hosted by uCoz