МIЙ ГОЛОС У МОIЙ КРАIНI
(прес-конференція Комітету «Бабин Яр»)

2 квітня 2003 року у Національній Спілці письменників України відбулася прес-конференція Громадського комітету «Бабин Яр».

Можливо вперше за часи новітньої історії України навколо ідеї вирішення важливої суспільної проблеми об'єдналися сили національної інтелігенції - науковці, учасники правозахисного руху, митці, громадські діячі, їхні імена знайомі всім. їхня позиція багато важить для громадян цієї країни.
Перше слово було надано співголові Комітету академіку НАН України Іванові Дзюбі, чиє ім'я, як і ім'я Віктора Некрасова, тісно пов'язане з історією боротьби громадськості Києва за вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру:
«Інформація про проект побудови в Бабиному Яру єврейського культурного центру викликала неоднозначну реакцію серед громадськості Києва і серед активу самих єврейських організацій. Після цього, як ви знаєте, у пресі з'явилося звернення керівників національно-культурних організацій України, які теж висловили свою тривогу з приводу запропонованої версії вирішення проблеми вшанування жертв Бабиного Яру.
Я також поділяю думку про те, що такий підхід неадекватний суті подій. Поділяючи цю думку, я звернувся до кількох своїх друзів і знайомих з числа української інтелігенції з тим, щоб вони теж підтримали опубліковану заяву представників національних організацій.
У чому полягає моя особиста позиція? Давно, в студентські роки, я був у тітовській Югославії. І був страшенно вражений тим, що буквально на кожному кілометрі доріг стояли стели з іменами людей - воїнів, партизанів, мирних жителів, які загинули від рук фашистських загарбників. Люди старшого покоління знають, що у Радянському Союзі про це не було й мови. Скінчилась війна, народ-переможець, і все, питання вичерпане. Вже набагато пізніше ми почали згадувати жертви і вшановувати їхню пам'ять.
Я говорю це до того, аби ви зрозуміли, що для мене питання про вшанування жертв Бабиного Яру- це частина набагато ширшої проблеми про вшанування жертв сталінського і гітлерівського тогалітаризмів. Я прекрасно розумію потребу єврейської громади в такому великому потужному культурному центрі, - а саме .таким був перший проект, зараз він нібито еволюціонував, але він мусить бути де завгодно, тільки не на території Бабиного Яру. З тієі простої причини, що будь-який центр обов'язково перетвориться у масову суєту. А меморіал мусить мати зовсім інший характер.
На мій погляд, оці два питання варто було б розділити: культурний центр і меморіал. Причому меморіал має стосуватися всіх жертв нацизму. Звичайно, єврейська ситуація, будемо чесно говорити, інша, і місце євреїв - інше. Це прекрасно сказав Віктор Некрасов 1966 р., коли на 25 річницю розстрілів ми виступали там... Він сказав, що розстрілювали тут всіх, але тільки євреїв розстрілювали за те, що вони євреї. Те саме стосується й ромів.
Звичайно, для людини, яка загинула, не має значення, за якою саме ознакою вона загинула, але тут є момент для нащадків, над яким варто подумати. Тому в меморіалі тема геноциду повинна посісти гідне місце, при цьому мають з належною пошаною бути відображені усі інші жертви. Інакше це буде просто недостойно ні щодо євреїв, ні щодо представників інших національностей.
Є відомості, що ще 1933 р. туди стягували жертв Голодомору, а 1937 р. - ховали жертви політичних репресій. Звичайно, це питання потребує дослідження.
Усі інші думки й інші проекти, мабуть, слід обговорити і дійти якоїсь згоди, тому що коли згоди цій не буде, то це малоперспективна справа. Ми живемо і діємо не в якомусь абстрактному просторі, а в суспільстві, де багато різних політичних течій, багато різних настроїв. У суспільстві, де, слава Богу, немає національної ворожнечі у помітних формах, але щось таке може жевріти. Хвалити Богові, в нас немає такого антисемітизму організованого і інтелектуально потрактова- ного, як у Росії, але антисеміти є. І тут треба знайти збалансоване рішення, щоб не кидати ніяких іскор, щоб нікого не спровокувати, щоб це було рішення, яке кличе до злагоди і яке здатне її забезпечити.
Я гадаю, що в нас немає підстав не дійти згоди, якщо ми всі стоїмо на тому, що всі жертви мають бути гідно вшановані. І що такий спосіб вшанування має сприяти злагоді у суспільстві і його очищенню від негідних стереотипів. Ніхто сьогодні не вирішує це питання остаточно, але це певний крок до вирішення».

Відомий правозахисник, співголова Комітету Семен Глузман був одним з перших, хто висловив свою думку про будівництво у Бабиному Яру на сторінках авторитетної всеукраїнської преси. На прес-конференції він сказав: «Принцип нашей инициативы очень прост: открытая общественная дискуссия. Мы сейчас не знаем, как, и мы не будем предлагать. Но все вместе мы должны решить зту страшную проблему, которая тянется через все годы, прошедшие после Второй мировой войны. Иван Михайлович старше меня, но и мне пришлось видеть, как арестовывали молодых людей и девушек, которые приносили цветы, перевитые лентами с надписями на непонятном языке - иврите. Зто тоже история нашего Бабьего Яра...
Мы трое не являємся сколько-нибудь серьезными зкспертами в зтом направлении, есть историки, есть архитекторн, те специалисты, которые должны предлагать решения. Я повторяю: самое главное - открытая общественная дискуссия. Будущий мемориал не может быть продиктован одним человеком или одной конкретной группой людей. Если мы говорим, что мы - европейская страна, то мы должнн действовать по-европейски.
К сожалению, очень поздно мы, жители зтого города, зтой страны осознали, что нужно начинать публичную дискуссию, которая должна завершиться каким-то серьезным знаковым мемориалом. Сегодня мы решили заняться только зтим. Мы хотим подать пример украинской общественности, которая, может быть, благодаря вот зтой акции, начатой сегодня, поймет, что от нее тоже что-то зависит в зтой стране. Все остальное мы просто в своей земной жизни можем не успеть сделать».

У Бабиному Яру, де кожна травинка просякнута попелом жертв, ніхто не може сказати: на цьому місці стріляли або не стріляли. І будь-яке будівництво буде будівництвом на попелі жертв. Тому, чи можна з погляду моралі обґрунтувати будівництво тут будь-якого об'єкту крім меморіалу?
"Я б хотів, - зауважив співголова Комітету, директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович, - щоб для Києва Бабин Яр був тим, чим він є для всього світу. У всьому світі слово «Бабин Яр» - це страшний символ. І так треба, щоб було для нас, киян, українців - я маю на увазі політичних українців, усіх людей, які живуть на цій землі. І щоб це було так для всіх, хто приїде у наше місто.
Погоджуючись зі своїми колегами, підкреслюю, що це не є спроба когось принизити чи применшити чиїсь заслуги, - це є спроба розібратися в усьому матеріалі, який нам можуть дати історики й краєзнавці, які знають цю місцину, щоб ми могли виробити концепцію. Так, щоб ми не боролися потім з державою і міською адміністрацією за наслідки непродуманих кроків.
Ми пропонуємо уважно вивчити все, що там було, подивитися, якою була історична реальність. І створити на цій підставі меморіальний комплекс, який би відображав, по-перше, загальну людську скорботу, бо це місце скорботи незалежно від того, хто там похований, кого вбили. Це місце великої загальнолюдської скорботи для всієї планети. І маємо відзначити, що це місце особливої скорботи для людей, яких винищували за етнічною ознакою - від дитини до старших людей. А такими є єврейський народ і роми».

Бабин Яр - це рана землі, її не можна виміряти метрами. Тому на запитання, куди саме він приходив 45 років тому, Іван Дзюба відповів: «Ви знаєте, коли я йшов, я не думав, що це саме отут, у цьому місці. Є Бабин Яр, є там якась аура, є тисячі людей, які прийшли туди в страшному стані. Все».
Ні, на жаль не все. Серед численних відгуків на прес- конференцію відзначимо лише два.
Вперше за рік, впродовж якого триває дискусія, представник «Джойнт» у Західній та Центральній Україні пан Володимир Глозман оприлюднив позицію своєї організації в газеті «KyivPost». Він сказав, що створення громадського Комітету не становить для проекту «Спадщина» жодної загрози і не передбачає можливості потенційної його затримки. Розпочати будівництво передбачається через шість місяців. А до того, якщо «цей Комітет передбачає лише негативний підхід [до проекту «Спадщина»], «Джойнт» не зможе скористатися його пропозиціями, в разі ж позитивних ідей вони [очевидно, члени Комітету] можуть приєднатися до проекту».
Позиція абсолютно однозначна.
І ще одне. В інтерв'ю газеті «Эйникайт» один з найактивніших членів Оргкомітету будівництва центру «Спадщина», а за сумісництвом голова Дорадчої ради представників національних меншин при Президентові України Iлля Левiтас сказав буквально таке: «Я вижу огромную опасность в том, что если под давлением недоброжелатепей впасти изменят своє решение, не разрешат нам строять центр, - в этом стучае неизбежно в мире развернется антиукраинская кампания. Совершенно незаслуженно нашу страну будут обвинять в государственном антисемитизме. Наверняка не останутся в стороно Европарламент, Совет Европы, поспедуют санкции. Нетрудно предположить, в какую сторону изменится после зтого отношение к евреям в украинском обществе». Як мусить розцінюватися подібний шантаж, що походить вщ людини, яка має статус державного чиновника?
Але ж, правий був Семен Глузман, коли в інтерв'ю «KyivPost» сказав: «Це моя країна, це не 51-й штат США. І я буду говорити: «Ні!» Можливо я опинюся в меншості, але я думаю, що в моїй країні мій голос мусить важити більше».

Шановні читачі! Відгуки і пропозиції надсилайте на адресу Комітету «Бабин Яр»: 01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4. Інститут філософії НАН України. E-mail: ifukr@i.com.ua

Ярослава МУЗИЧЕНКО, Тетяна ХОРУНЖА
Газета "Форум нацiй" №4(11)
м. Київ
2003 р.

Hosted by uCoz